понеділок, 31 серпня 2015 р.

Бій на Луцькому перехресті 25 червня 1941 року.



25 червня 1941 року над Дубном нависла загроза захоплення німцями, але партійне, радянське керівництво та керівництво правоохоронних органів з міста ще не евакуювались. Тому була створена група, до якої ввійшли: Денисенко А.І. – перший секретар райкому партії, Тимошенко М.Г. – голова райвиконкому, Винокур Я.Д. – начальник райвідділу НКДБ, Козійчук С.О. – голова виконкому міськради, Черевко – начальник райвідділу НКВС, Челноков -- заступник начальника РВ НКВС по політчастині, Кушко – зав. райземвідділом, Черняхівський В.Д. – редактор газети “Дубновська правда”, Нікулін М.В. – керуючий між райконторою “Плодоовоч”, працівники НКВС, НКДБ, військові, члени радянсько-партійного активу. Всього група налічувала більше 40 осіб. ЇЇ очолив нач. РВ НКДБ Винокур Я.Д. і його помічник Цибань О.І. Крім зенітної установки, на озброєнні групи було кілька гвинтівок і пістолетів.                                                                                                                                             Для прийняття рішення стосовно подальших дій всі повинні були зібратися на стадіоні /північніше Панталійського мосту/. Під час обговорення цього питання, керівництво силових структур і рад.партактиву не дійшли згоди: Винокур Я.Д. пропонував рухатися на Рівне через Луцьке перехрестя, а частина керівництва радпартактиву  -- в обхід, через с Івання, оскільки стало відомо, що на Забрамі бачили німецькі танки.   Крім того, німецький танк і автоматників бачили й на Луцькому перехресті. Винокур настояв на своєму,  його група потрапила під обстріл ворога і, прийнявши нерівний бій, вся загинула.                                      Учасником цього бою був співробітник Дубенського РВ НКВС Нікулін Михайло Васильович: “Більшість товаришів лягли в кювет і відкрили вогонь по ворогах з автоматів і гвинтівок. Перша наша машина з солдатом-кулеметником була знищена. Патрони до моєї гвинтівки закінчились, і я був змушений відійти в болото”.                                                                    Колишній голова виконкому Дубенської районної ради Тимошенко Михайло Георгійович згадував: “24 червня ми евакуювали з Дубна сім’ї радянського партактику. 25 червня ми отримали сигнали з Млинова і Верби про те, що в напрямку Дубна рухаються німецькі мотоциклісти і танки. Як тільки ми виїхали з Панталії /наші машини рухались слідом за групою прориву/, то побачили кілька фашистських танків на Луцькому перехресті. З танків вели вогонь по наших машинах. 2 чи 3 машини вже були підбиті і горіли. Вся колона зупинилась, люди залягли по кюветах. Поруч зі мною вели вогонь з гвинтівок по танках Цибань, Винокур і група РВ НКВС. Всі вони загинули”.                                                                                      Житель м.Дубна Побережний Костянтин Григорович, який до війни служив у Дубенському райвідділі міліції, був у  складі групи Винокура і дивом залишився живим: “На перехресті доріг Дубно-Рівне-Луцьк німецькі солдати стали по нас стріляти. Ми відразу зіскочили з машин і стали відстрілюватись. Я впав і вдав  з себе вбитого. Коли німці підійшли до мене – мабуть, прийняли за вбитого і тому не стріляли. Так я залишився живим”.                                                                                                                             Черняхівський Василь Дементійович до війни працював редактором газети Дубновська правда”: “Місто я залишив разом з  радянським і партійним активом, коли відступала комендантська рота місцевого гарнізону. Їхали в Рівне. Перед Панталією нас,з боку Рівного, обстріляли німці. Як виявилось пізніше – це були танки, які прорвалися з боку Луцька  і зупинилися на Луцькому перехресті. Повертатися назад не було резону: з боку Львова до Дубна наближалась значна колона танків.                                                                                                                                               Потрапивши під артилерійський обстріл, ми пішли, через луг, в напрямку с.Івання, маючи намір перейти трасу польовими дорогами і все ж дістатися обласного центру. Коли ми нашвидку обговорювали шлях руху біля с.Панталія, я побачив дві автомашини, які мчалися з боку Дубна. В одній з них я помітив нач. райвідділу НКДБ Винокура. Зупинивши машину підняттям руки, я попередив Винокура про небезпеку руху на Рівне і запропонував приєднатися до нашої групи, але отримав відповідь:Прорвемося!”. З цими словами машини пішли в своєму напрямку, а наша группа звернула вліво і пішла в напрямку Івання. По дорозі ми чули постріли звідти, куди направились машини з райвідділу внутрішніх справ”. В результаті перестрілки німці втратили, приблизно, 14 осіб. Через кілька тижнів за ними приїхали родичі з Німеччини і вивезли.                                                                                                Після війни житель с.Панталія Поліщук Іван Максимович підтвердив, що знав Винокура до війни і наступного дня після бою, за наказом німців, він закопував трупи вбитих, серед яких був Винокур.                   Отже, група, в якій був Чернихівський, Тимошенко, Кейтель, врятувалася, вийшовши до своїх.                                                                                                          Дружина колишнього директора міжрайонної контори “Укрплодоовоч”, Нікуліна Наталія Олександрівна, згадувала:”У 1944 році я, разом з офіцером РВ НКДБ Гомзіним, за завданням РК КПУ, наагалась відкопати загиблих у 1941 році. Після розкриття могили, я впізнала Винокура, Цибаня і свого чоловіка, Нікуліна І.К. У зв’язку з неповним розкладенням трупів, які неможливо було дістати з могили, ми не ризикнули їх діставати”.      Серед загиблих була дружина військового льотчика, Набережна Домнікія, двох малолітніх синів якої німці залишили живими.                                                                                                                 26 червня 1982 року могили на Луцькому перехресті були розкриті,  і 46 останків загиблих перепоховано на військовому кладовищі в Дубні.

четвер, 27 серпня 2015 р.

До історії костелу Яна Непомука в Дубні.



Відкрито ще одну сторінку в історії римо-католицького костелу в нашому місті, заснованого князем Янушем Острозьким на початку ХVІІ століття. Цим ми завдячуємо родині Кузьмінських з Польщі. Документи, представлені Єжи Кузьмінським, окреслюють існування храму з 1927 по 1944 рік. Нагадаємо, що попередні дві статті, які стосувалися знаменитих лікарів Святослава і Степана Балеїв, написано завдяки спогадам та сімейному архіву Кузьмінських.
З часу винайдення фотографії, в об’єктиви фотоапаратів завжди потрапляла велична будівля костелу Яна Непомука в Дубні. Костел ніби завершував головну вулицю міста, вивищуючись над іншими будівлями.
 Зараз костел гордо і самотньо стоїть на тому ж місці, і його двері відчиняються тільки під час богослужінь, а за Польщі навколо нього і всієї плебанії вирувало життя. Навіть вулиця звалася тоді Костельною, або Фарною. Сам костел називали фарним, тобто соборним. До плебанії належала і адміністрація, і штат священиків,  і сукупність усіх основних та господарських будівель. Тут вирішувались усі справи парафії.
Плебанія займала майже всю площу, відмежовану нинішніми вулицями кн. Острозького, Драгоманова, Скарбовою – відповідно у польські часи --  Костельною, Чацького, ген. Дверницького.  Безпосередньо костел оточував обгороджений плац і кілька будівель, однією з яких був будинок органіста. Від костелу вліво стояла адміністративна будівля плебанії, а позаду, в напрямку вулиці Скарбової, простягався сад з декоративних дерев і квітів. І з плебанії, і з саду були виходи до маневрового плацу для постою бричок і возів, якими приїжджали візитери. На цій частині території плебанії стояли господарські забудови : стайня, возовня і помешкання для найманих працівників. Трохи далі, ближче до вулиці Скарбової, знаходився довгий будинок з кімнатою для гостей, залою для прийомів і трапез, опочивальнею пробоща, кімнатою вікарія, парафіяльною канцелярією, покоями господині /кухарки/ і кухнею.
Саме перед Новим 1927 роком обов’язки пробоща в костелі Яна Непомука в Дубні почав виконувати Станіслав Кузьмінський, маючи за плечима диплом Житомирської духовної семінарії, практику на посадах вікарія Луцької катедри, адміністратора Деражненської парафії, декана Рівненського повіту, пробоща Рівненської парафії. Останню посаду займав десять років – з 1917 по 1927 рік. Пробощ – це ксьондз, який керує в парафії і має підлеглих йому ксьондзів вікаріїв нижчого рангу. Ця посада накладає відповідальність за релігійний і економічний стан цілої парафії та звітність перед єпископом. У старопольській мові пробощ – це плебан.


У 1939 році, з приходом радянської влади, ксьондз Станіслав Кузьмінський продовжував служити в Дубні, обіймаючи посади пробоща і декана Дубенської парафії. Вікарієм при костелі Яна Непомука був на той час кс. Генрик Цвіклінський. Костелом бернардинів керував о. Антоній Домбровський, а костелом кармеліток – ректор кс. Станіслав Пшонка. У такому складі католицька конфесія Дубна перейшла під німецьку владу у 1941 році.
18 травня 1942 року, за номінацією луцького єпископа, Станіслав Кузьмінський отримав ступінь інфулата Олицької капітули. Цей ступінь надавав священику ряд привілеїв, які прирівнювалися до єпископських.
Під час німецької окупації інфулат допомагав єврейському населенню міста рятувати своїх дітей, зокрема – новонароджених дівчаток. Він видавав посвідчення про проведення обряду хрещення над ними, і це в деякій мірі дозволяло батькам прилаштовувати дітей у християнських сім’ях.
Гестапо вислідило Кузьмінського, і він потрапив до в’язниці. Ксьондзові загрожував смертний вирок, але хтось поклопотався за священика, і його звільнили. Єжи Кузьмінський, племінник інфулата і його біограф, вважає, що тут не обійшлося без впливу Олицької капітули і князів Радзивилів. Десятирічний Єжи був також свідком зустрічей у плебанії місцевого високого духівництва – католицького, православного та іудейського. Хлопчика навіть представили за обідом цим достойним мужам. Подібний факт засвідчує добрі стосунки і релігійну толерантність між представниками усіх конфесій Дубна.
Початок 1944 року. Очікувати прихід Червоної Армії для поляків було небезпечно, та й від влади слід було чекати репресій. Луцький єпископ Адольф Шльонзький вирішив, що ксьондзові Кузьмінському  не можна залишатися в Дубні.
 27 січня 1944 року інфулата таємно відвідав доброзичливий український урядовець і повідомив, що німці планують заарештувати його і вивезти  до концтабору. Отримана легальна німецька перепустка дозволяла виїзд до т.зв. Генеральної Губернії – місцевості Жирардів біля Варшави.
Залишивши парафію під опіку ксьондза Болеслава Лещинського, інфулат Кузьмінський наступного дня негайно виїхав до Жирардова. Отці пальотини, у яких він зупинився, дістали йому перепустку, яка дозволяла виїзд до Варшави, де мешкав його брат із сім’єю.
У Варшаві пережив повстання, а після спалення німцями міста і його помешкання в тому числі – виїхав до Шиманова.
Після визволення Вроцлава тамтешній єпископ улаштував Кузьмінського в єпископську курію.З 1946 по 1955 рік служив пробощем Любранецької парафії, а з 1955 по 1965 рік – парафії Ходеч.
Перебуваючи на пенсії, виконував функції консультанта Владиславівської парафії, де й мешкав. Помер 10 грудня 1969 року. Похований на цвинтарі Брудно у Варшаві.
По собі лишив гербовий перстень, орден Білого Орла /найвища нагорода Польщі/, кілька відзнак, з-поміж яких – «За боротьбу з більшовизмом». Був, напевно, єдиним ксьондзом, який у міжвоєнний період отримав орден Білого Орла, яким у 1920-1930-х роках нагороджено близько 20 найдостойніших осіб Польщі. Нині цей орден зберігається в Національному музеї Польщі у Варшаві.
Масивний золотий хрест на такому ж ланцюгу /знак найвищого достойника Олицької капітули/ ще за життя інфулат заповів племінникові передати представникам ксьондза примаса. Єжи Кузьмінський виконав волю дядька і передав коштовні відзнаки представникам курії в Русоціцькій парафії.
 Гербовий перстень з реліквіями пропав після того, як князь Радзивил, незадовго до смерті священика, забрав його для надійнішого збереження. Пояснював, що перстень у нього вкрали.
У Єжи Кузьмінського залишився, як пам’ять про знаменитого родича, медальйон, який засвідчував зустріч інфулата з Папою в Ватикані.
Ось така людина служила Богові та своїй пастві у нашому місті, і  яка своїм життям заповнила ще одну сторінку в історії римо-католицького костелу Яна Непомука.
Тамара Дмитренко – зав.відділом історії Заповідника


Підписи до фото:
1.     Інфулат Станіслав Кузьмінський. Дубно. 25.10.1942 р.
2.     Дубно. 1942 р. Інфулат Кузьмінський з означеним вище хрестом на ланцюгу в оточенні своїх рідних: брата Станіслава, його дружини Марії та їх дітей – Софії і Єжи.
3.     Орден Білого Орла.
4.     Пам’ятка з Ватикану.

Будинок інвалідів у Дубні в 1941-1944 роках.

Будинок  інвалідів  у  Дубні  в  1941-1944 роках.

Більшу частину матеріалу до цієї статті знайдено в особистому архіві колишнього директора Рівненського краєзнавчого музею Івана Дубовського, який передала в Заповідник його родина. Після війни Дубовський листувався з колишніми військовополоненими, а пізніше – мешканцями будинку інвалідів, зустрічався з ними особисто.Таким чином до нас потрапили оригінали листів, фотографії, списки та інші документи. Допомогли також і дубенські старожили, зокрема, тут використано спогади Анастасії Рафальської, записані в 1998 році.
В місті Дубні по вул. Шевченка в окупацію продовжував функціонувати будинок інвалідів, директором якого був М.І.Попов. Людей там залишалось небагато, але нова влада не дуже прагнула забезпечувати заклад потрібними медикаментами та відповідним спорядженням. І все ж, коли стало відомо про стан утримання військовополонених, Попов вирішив ризикнути і якось випросити в німців безнадійних, виснажених інвалідів.                                                                  На перших порах німці розстрілювали військовополонених на місці. Так вони розстріляли 50 червоноармійців у с.Верба і Миколаївка, кілька дрібніших груп у Смизі і Судобичах. У дубенських таборах військовополонені помирали сотнями. За короткий строк з 3300 осіб поховали майже 2230.                                                                                                                       Якось на початку жовтня 1941 року містом поширилась чутка, що найближчим часом полонених, здатних працювати, будуть відправляти до Німеччини, а немічних – розстрілювати. До директора будинку інвалідів М.І.Попова прибігла старенька М.Ф. Ржецька і розповіла про підготовку німців до розправи над військовополоненими. Попов звернувся до голови управи, який, вислухавши прохання сприйняв це як чергове дивацтво інвалідного директора”. Потім Попов довго просив коменданта табору, який побачив у ньому партизана, але погодився. Нарешті комендант дав Попову дозвіл забрати з табору особливо важких і безнадійних полонених. 22 жовтня 1941 року Попов з одним старим поляком перевезли на тачці 16 нещасних в будинок інвалідів. Там уже підготували кілька кімнат для шпиталю, але не було ні лікарів, ні ліків. В окремих пацієнтів спостерігались ознаки гангрени.                                                 Вночі таємно привели лікаря-єврея, який відразу ж провів кілька операцій. Важко повірити, що 16 бійців і командирів були прооперовані простим кухонним ножем на простому кухонному столі. У лікаря виявилася пляшечка йоду, який М.Ржецька розвела самогоном, і це був єдиний медичний “препарат”.    Стан придатності вражав:  у 10-ох не було однієї, а то і двох ніг; у двох  не було кисті однієї руки; троє були сліпими, про одного дані відсутні.                                                                                            Незабаром у будинку інвалідів з’явилась своя медсестра. Нею була дружина військового Марія Кирилова. Лікар Ібераль утік, коли німці в нього на очах розстріляли лікаря Шехтера. Наступного дня його самого піймали біля Повчі і застрелили.                                                                                           7 квітня 1942 року Попов дізнався, що німці готуються до ліквідації військовополонених, які знаходяться нібито на лікуванні в шпиталі, розташованому в колишньому кляшторі монастиря кармеліток. Йому вдалося випросити ще 46 поранених. Дві години вони повзли по вулиці Шевченка до будинку інвалідів, який знаходився за якихось 100 метрів від шпиталю.                                                                                                Чутки про те, що в будинку інвалідів знаходяться радянські військовополонені,  розійшлися по навколишніх селах, і сюди стали приходити ті бійці, які, через поранення, залишились на окупованій території. Одного разу прийшов поранений під Козином заступник командира 193-го окремого розвідувального батальйону 124 стрілецької дивізії. Його було поранено розривною кулею в ліву ногу і в руку. В громадянську війну він, у складі 1-ї Кінної Армії Будьонного, воював під Дубном і добре знав місто.                                                                                          Незабаром тут склався дружній багатонаціональний колектив – росіяни, українці, узбеки, казахи, євреї, грузини, осетини, менгрели, білоруси, молдавани, вірмени, татари, чехи, поляки, італійці, угорці, греки, чуваші.                                                                                                                                             Сержант 556-го мотопіхотного стрілецького полку Андрій Шиян був поранений під Варковичами. В бою йому відірвало праву ногу. Його привіз хтось невідомий у будинок інвалідів, де пораненого відразу оперували.                                                                                                                                                Танкіст 40-го танкового полку Михайло Воронін брав участь у бою біля Озерян. Коли їх частина потрапила в оточення, 7-х бійців послали в розвідку. Біля села вони наштовхнулись на німців і зав’язали бій. Живим залишився один Воронін, якого селяни з хутора Ластівка забрали до себе і заховали в хліві, бо хата під час бою згоріла. Через три дні рана почала гноїтись, і селянин відвіз його в Дубно.                                                                            Грузин Шота Джакія був поранений і взятий у полон під Новоград-Волинським. Потім його привезли в концтабір міста Рівного. Під час  робіт по ремонту доріг він організував утечу і добрався до Дубна.                                    25 червня 1941 року в боях під Дубном був важко поранений в обидві ноги танкіст Іван Ільченко. Він лежав на полі бою, чекаючи кулі, але німці пішли, а його, непритомного, підібрав хтось із місцевих і завіз на Панталію в лікарню. Ризикуючи життям, селяни рятували бійців, почасти не називаючи себе.                                                                                                       Шлях медсестри Марії Кирилової до будинку інвалідів теж був не простим: їй, дружині військового, було небезпечно потрапляти на очі окупантам. Спочатку вона з маленькою дитиною добралась до батьків у Новоград-Волинський, але й там залишатись було ризиковано. Коли повернулася в Дубно – виявилося, що квартири в неї вже немає і роботи теж. М.І. Попов допоміг і з роботою, і з квартирою. Спочатку голодувала, а потім стала харчуватися в будинку інвалідів. Директор домовився, що місцеві ковбасники будуть виписувати їм кістки. Правда, замість кісток, вони таємно отримували й м’ясо. Мешканці притулку поволі самі почали добувати харчі. Вони ходили в місто просити милостиню, а на Великдень ішли з кошиками на кладовища і приносили звідти їжу            .                                              Марія сама оперувала поранених, складаючи – кісточку до кісточки – кінцівки, знаходила навіть кулі, до яких німецьким лікарям у шпиталі не було ніякого діла. Вони там, скоріше для практики, ампутували пораненим ноги і руки, не турбуючись про лікування. Таким чином, у будинку інвалідів налічувалось 76 радянських військовополонених, які потрапили сюди в 1941-42 роках. Всі вони мали якусь роботу в притулку: майстрували, вирощували городину і т.п. Якось директор запросив чеха Пшибиша, і той навчив їх виготовляти з лози корзини, етажерки, столи, стільці тощо. Особливо це добре вдавалось Оганесу Авекімяну. Він майстерно розколював лозину на три частини і зістругував деревину доти, поки лозина не ставала подібною до гнучкої стрічки, з якої можна було плести вироби. Ця робота відволікала від важких думок і приносила користь притулку. Для заготовки лози А.Шиян організував бригаду. Це було небезпечно, але на заготовку завжди йшов хтось із тих, хто не мав руки чи ноги, щоб було видно, що це інвалід. Готові вироби фарбували М.Воронін і Цацхадзе. Кору з лози зістругували навіть сліпі.                                                                                                                      М.Попову та колишнім військовополоненим допомагав голова управи П.Косідло. З його допомогою 46 важкопоранених бійців потрапили в будинок інвалідів. Коли Іван Пивоваров хворів на тиф, Косідло передав через Марію Кирилову буханець хліба і кільце ковбаси, а це тоді становило велику розкіш. Він також дозволив заготовляти дрова в навколишніх лісах. Таким чином, з весни до осені, в лісі постійно жили і працювали ті, кому не варто було потрапляти німцям на очі. Косідло сам виробляв документи колишнім полоненим            для втечі з Дубна. Кількох відправив напередодні відомого “медогляду, який проводили час-від-часу есесівці. В 1942 році, на Великдень, він прийшов у будинок інвалідів, привітав усіх зі святом, закликав не втрачати сили волі і духу і побажав щасливого повернення додому. Колишні військовополонені дуже обурювались, коли після війни його оголосили ворогом народу і вислали на 10 років.   /Окремі джерела подають, що Косідла розстріляли німці/.                                                                                                                У будинок інвалідів іноді навідувались партизани, і Марія Кирилова допомагала їм медикаментами. Їй пропонували йти в партизани, але вона відмовлялась – у будинку інвалідів вона була єдиним медичним працівником. Пізніше, коли гестапо почало до неї пильніше приглядатись, вона була змушена залишити Дубно і своїх підопічних. Дійшла до Новоград-Волинська і влаштувалась у шпиталь, який просувався слідом за фронтом. Відомо, що вона вийшла заміж вдруге за колишнього полоненого Бориса Артуняна.                                                       Дехто з військовополонених шукав зв’язку з партизанами. У 1943 році кілька чоловік приєдналося до з’єднання Ковпака і продовжило бойовий шлях.                                                                                                                                    Десятеро оженилися в Дубні і в навколишніх селах – Молодаві, Малих Садах, Погорільцях, Панталії, .                                                                                        Після війни про Дубенський будинок інвалідів писали в газетах “Известия” і “Красная звезда”, а директор М.І.Попов отримував сотні листів з Одещини, Чернівців, міст Кавказу, Середньої Азії. Йому писали колишні військовополонені, які вважали його своїм батьком і рятівником.                                                                                                                                  Уряд нагородив М.І.Попова і М.Кирилову /Артунян/ іменними золотими годинниками за проявлену мужність і милосердя в роки німецько-фашистської окупації.
D:\Робочі документи\Будинок інвалідів в окупацію\Попов..jpg
                                                                                                                                 



                                                                                              
                       


D:\Робочі документи\Будинок інвалідів в окупацію\Попов.jpgМ. Попов, М. Артунян




Роль дубенських храмів у духовному житті військових ХІХ-поч.ХХ ст.



Полкова церква 41-го Селенгінського піхотного і 32-го драгунського Чугуївського полків у бальній залі палацу князів Любомирських.
Відколи власниця міста Дубна княгиня Барятинська продала замок російському військовому відомству (1871 р.), тут розташувалися казарми і численні служби.
У палаці кн. Любомирських знаходилось військове управління, школа для солдатів, канцелярія, полкова церква, майстерні, склади, офіцерське казино, нестройова рота і офіцерське зібрання. Підземні приміщення переобладнані для різних військових потреб.                                              
Полкова церква з 1875 року розташовувалась у колишній круглій бальній залі палацу і служила храмом для 41-го Селенгінського піхотного полку. Там могло  вміститись до 300 осіб.

Бальна зала з іконостасом. Фото кінця ХІХ-поч. ХХ ст.


Ликіни Косьма і Марія вінчалися в замковій полковій церкві. 1914 р.

  Селенгінський піхотний полк сформували 29 листопада 1796 року з 3-го і 4-го Сибірських польових батальйонів в м. Селенгінську як двобатальйонний Селенгінський мушкетерський полк. 22 лютого 1811 року полк назвали Селенгінським піхотним, а 25 березня 1864 року – 41 піхотним Селенгінським. Похідна церква при полку існувала з початку його заснування, тобто – з 1796 року. Ця церква була супутницею полку в війні 1812 року, турецьких війнах 1828 і 1877-1878 рр., під час оборони Севастополя 1854-1855 рр.                                                                      Протоієрей Селенгінського полку о.Андрій Бєліцький – учасник севастопольських битв з 5-го листопада 1854 р. по 27 серпня 1855 р. і обер-священик Південної армії і морських сил в Криму. Особливу мужність о.Бєліцький проявив 24 жовтня 1854 року в кровопролитній Інкерманській битві біля Сапун-гори, коли, під шквальним вогнем ворога, він “безстрашно виконував християнські треби як безпосередньо на місці бою, так і на санітарному пункті”. Страшна нервова напруга через постійне перебування під час облоги під вогнем неприятеля, вплинуло настільки сильно на о.Бєліцького, що організм його не витримав 349-денної облоги, і він помер 8 вересня 1855 року. За захист Севастополя о.Бєліцький, крім хреста на Георгіївській стрічці, мав нагороди: Анну 3-го і 2-го ступеня з мечами, Володимира 4-го ступеня з бантом, Володимира 3-го ступеня і срібну медаль.        Цей храм носив назву в імя Зішестя Св.Духа. Полкове свято – день Св.Духа.                                                                                                          Церква 11-го уланського Чугуївського полку в імя Покрови Пресвятої Богородиці. Полкове свято – 1 жовтня.      Полк склався з об’єднання двох полків – Чугуївського козачого кінного полку і 2-го Чугуївського. 6 березня 1800 року сформований як Чугуївський козачий регулярний генерал-майора Синіцина полк; у 1808 році названий Чугуївським уланським, а 25 травня 1864 року – 11-м уланським Чугуївським. Якийсь час у ХІХ ст. полк носив назву 32-й Чугуївський драгунський Її Величності імператриці Марії Федорівни. Полкова церква існувала з початку ХІХ ст. і супроводжувала полк у війні 1812 року, турецькій війні 1877-1878 рр. З часу дислокації в Дубні (1905 р.) 11-й уланський Чугуївський полк не мав власного приміщення для церкви і користувався церквою 41-го піхотного Селенгінського полку. В цій полковій церкві знаходились предмети, гідні уваги: образ (складень) Покрови Божої Матері з написом: Пожалован Государынею Великой Княгиней Цесаревною 11-му улан. Чугуевскому Её Императорского Высочества полку; 1 октября 1869 года”, Св.Євангеліє 1791 р. і Євангеліє (мале) 1751 р., подароване полку сином полковника Булацеля в 1757 р. Отець Карпо Горбов, священик цього полку, проявив мужність і відвагу 10 серпня 1855 року при бомбардуванні Севастополя, перебуваючи на бастіоні №3 серед поранених і вмираючих бійців.  Його самого двічі контузило осколками гранат.        
Полкова церква 32-го драгунського Чугуївського полку відігравала величезну роль у духовному житті військових. Кожне свято чи визначна дата проходили під патронатом священика. Прикладом може послужити відзначення 25-річчя з часу призначення Шефом полку імператриці Марії Федорівни. У цей день їй була вручена книга «Історія 32-го драгунського Чугуївського Її Величності полку (1613-1893)». Напередодні цієї дати із Дубна в Санкт-Петербург виїхала депутація офіцерів Чугуївського полку. А в самому Дубні 20 травня 1893 року  почалися пишні торжества. Зранку Чугуївський полк у повному складі прибув у кінному строю в табір  41-го піхотного Селенгінського полку, де в полковій похідній церкві військове і міське духівництво відслужило божественну літургію і благодатну  молитву. Після закінчення богослужіння відбувся парад, у якому разом із чугуївцями взяв участь і викликаний по тривозі Селенгінський  полк. Після того, як обидва полки пройшли церемоніальним маршем, відбулися скачки і вольтижировка нижчих чинів із роздаванням призів. Затим гостям і офіцерам було запропоновано сніданок в облаштованому на плацу просторому шатрі, а нижчим чинам – обід із фунтовою порцією м’яса і чаркою горілки. Як писала газета «Русский инвалид», під час сніданку під звуки гарматного салюту і духових оркестрів « був проголошений тост за здоров’я  Государя Імператора, Августійшого Шефа Государині Імператриці і т.д. А ввечері, під час балу, на послану Государині Імператриці від імені полку телеграму було отримано наступну відповідь: «Від душі вдячна за сердечне привітання. Приймала депутацію полку і зраділа піднесеними Мені спогадами. Ніколи не забуду, що першим Моїм полком були дорогі Мої Чугуївці. Марія».

Не менш презентаційно проходили свята і в 41-му Селенгінському піхотному полку. 29 листопада 1896 року відзначали 100-річчя полку.
Задовго до торжества командиром і офіцерським товариством полку були розіслані запрошення почесним гостям і офіцерам, які колись служили в полку. У місто Житомир відряджено полкового священика від імені полку просити Модеста, архієпископа Волинського і Житомирського, здійснити в полковому храмі богослужіння. І, не дивлячись на велику відстань, зимову пору року, маститий архіпастир дав свою згоду прибути.
Вранці 28 листопада церковні дзвони сповістили про прибуття владики. На залізничному вокзалі його зустріли: командир полку генерал-майор Саський, благочинний Дубенського міського округу  протоієрей Семенін і місцеві військові священики. Архієпископ пройшов у підготовлений йому полком зручний екіпаж між рядами вишикуваних по дорозі (поблизу своїх казарм) рот полку в Дубенський монастир (Свято-Миколаївський ) , де він завжди перебував під час відвідин Дубна.
Того дня вранці о 10-й год. в полковій церкві священиком була здійснена заупокійна літургія і по тому – панахида по імператору Павлу І. Панахида була відправлена  о. намісником Почаївської лаври, архімандритом Філаретом з допомогою духовенства усіх полків 11-ї піхотної дивізії в супроводі хору почаївських півчих. На літургії і панахиді були присутні всі чини, полкові дами, які прибули на ювілей, і численні міщани.
Увечері, о 17.30, почалась урочиста нічна служба. Красива за своєю архітектурою полкова церква (велика двохсвічна зала, в минулому – концертна в палаці кн. Любомирських, з колонами під мармур і хорами довкола всього приміщення, витончено декорована зеленню і штучними квітами, повністю залита світлом, була переповнена молільниками.
Під час обіду від імені розквартированого в Дубні разом із Селенгінським, Чугуївського драгунського Її Величності імператриці Марії Федорівни полку, його командиром у дар ювіляру була піднесена коштовна братина (срібний позолочений казанок на перехрещених піках і зі срібними горнятами).
Відомо, що напередодні Першої Світової війни в межах Дубна і повіту дислокувалась   :        
                                                 4-а Донська козача бригада,                                                                            11-й уланський Чугуївський полк,                                                        41-й Селенгінський піхотний полк,
18-а і 19-а кінно-артилерійські батареї у складі 11-ї кав. дивізії,       
         штаб 11-ї кавалерійської дивізії /11 АК/ Л.В. де Вітта,                                 управління 1-ї, 2-ї і 4-ї батарей 11-ї артбригади,                                                    управління повітового військового начальника,                                  19-й піхотний Костромський полк у складі 11-ї кавалерійської дивізії,            військовий продовольчий магазин (провіантське депо).



В самому місті був штаб дивізії та окремих полків , деякі служби і  частина війська, решта квартирувала в поблизьких селах і, зокрема, в Тростянці. З 1922 р. там стоїть величний храм в ім’я Святого Миколая, закладений в 1911 році.
Одні вважають, що його будували для військових, інші – для звичайних парафіян. І справді, побудований у т.зв. цегляному стилі, він анітрохи не нагадує архітектурний стиль дерев’яних українських православних церков ХVІІІ-ХХ ст. То чому ж для такої величної будівлі обрали саме Тростянець?
C:\Documents and Settings\Loner\Local Settings\Temporary Internet Files\Content.Word\IMG_0037.jpg
Свято-Миколаївська церква в с. Тростянець. Сучасне фото.
 Батько мешканки Тростянця Ніни Сергіївни Кравчук  1925 р.н.  розповідав, що на поч. ХХ ст., коли стара  церква почала руйнуватися, делегація від усієї парафії поїхала до Москви за проектом нової церкви. Проект отримали, але для іншого Тростянця. (Таке місто існує в Сумській обл.) Проте селяни від нього не відмовилися  і в 1911 р. заклали в Тростянці храм за новим проектом. Парафію складало чотири села, тож кошти на будівництво знайшлися. Все скидається на те, що помилка все-таки закралася десь у високих відомствах Російської імперії  і остання версія є найвірогіднішою.

C:\Documents and Settings\Администратор\Local Settings\Temporary Internet Files\Content.Word\img029.jpg
Освячення храму Св. Миколая. 1922 р.

Ще одна церква в Тростянці служила духовним потребам військових. Це – Олександро-Невський храм, збудований у 1866 році на горі Іспрячій на пам’ять про звільнення селян від кріпосництва, а також врятування життя Російського Імператора Олександра ІІ. Біля підніжжя гори де-не-де видніються надгробки військових поховань, зарослих  лісом, а біля самої церкви є могила і пам’ятний знак ще одного військового поховання.




Церква Дубенського форту

Дубенський форт як важлива військова одиниця потребував сталого проведення богослужінь. Наприкінці ХІХ ст. своєї церкви форт не мав, хоч доповідні до військового відомства направлялись регулярно. Серед вищих і нижчих чинів та рядових були і православні, і католики, і лютерани, і мусульмани та інші іновірці. Духовні треби православних військових здійснювалися в церквах Страклова, Тараканова, а священики цих храмів щорічно надсилали для коменданта форту звіти про регулярність виконання постів, сповідей та причащань. Римо-католицький священик здійснював об’їзд округу і виконував духовні потреби військових католиків. Вище військове командування , зобов’язуючи офіцерів враховувати у своїй роботі релігійні почуття усіх нижчих чинів, службовців, чиновників різних рангів, затвердило список мусульманських свят, за яким 14 днів у році магометан звільняли від несення служби.
Повсякденне задоволення релігійно-моральних потреб гарнізону вимагало постійної роботи фортової церкви, тому 4 червня 1901 року в центральній казармі було облаштовано храм, а освячено його 16 жовтня 1901 року. На причт округ коштів не виділив, і тому священиків привозили для богослужінь. У 1904 році настоятель Свято-Троїцької церкви села Тараканів о. Михалевич, за кількарічне безплатне викладання  Закону Божого в учбовій команді артилерії форту і за відправи служб і треб, був нагороджений срібною медаллю пам’яті імператора Олександра ІІІ на Олександрівській стрічці, темнобронзовою медаллю на стрічці державних кольорів, подякою Його Імператорської Величності за працю по перепису населення 1897 року.
У форту була велика потреба у проводженні релігійних треб. Священики православних парафій Страклова, Тараканова здійснювали тут вінчання, хрещення, миропомазання, сповіді, панахиди по померлих.  Кожний чин, військовий чи цивільний, який працював або проживав у фортовій слобідці, у разі одруження звертався до коменданта форту. Військові одружувалися на доньках своїх колег чи обирали наречених зі стану цивільних осіб. Дозвіл отримували лише в тому випадку, якщо з місця вступу на службу не приходили компрометуючі відомості. Такими могли бути записи в церковних метричних книгах про раніше одруження.
Державні, громадські та релігійні свята відзначалися військовими парадами. На час проведення параду усі військові чини одягали парадне вбрання з нагородами і зброєю.Передбачався Хресний хід до річки Ікви. Занурення у воду Святого Хреста супроводжувалося рушничними залпами. Детально про фортову церкву описав дослідник Дубенщини Петро Савчук у книзі «Дубенський форт» (Рівне, 2001).

Тісна співпраця зі священиками навколишніх сіл давала керівництву форту багато цінної інформації про настрої в солдатському середовищі. Служителі церкви багато робили для згуртування особового складу, утвердження  в свідомості солдатів, офіцерів і цивільних працівників християнських цінностей, ідей патріотизму.
Фасад фортової церкви.














Свято-Георгіївська церква на Сурмичах











Свято-Георгіївська церква на Сурмичах. 1700 р. Військові поховання 1813 р.


Свято-Георгіївську церкву на Сурмичах окремі писемні джерела називають полковою. Історія її сягає поч. ХVІІ ст.
Зазвичай охорона Дубенського замку становила 600 осіб. Частина їх жила в замку, а частина – на Сурмичах. Можливе припущення, що саме для військових замку була збудована ця церква. У розпорядженні княгині Любомирської від 1699 року є пункт, де мовиться, що військові, які проживають на Сурмичах,  набувають статус міщан і судяться міським судом. Отже є документальне підтвердження, що протягом кількох століть замкова охорона мешкала на Сурмичах і відвідувала Свято-Георгіївську  церкву.
Аналізуючи Метричну книгу Свято-Георгіївської церкви 1805-1919 рр., приходимо до висновку, що військові тих підрозділів, які тимчасово дислокувалися в Дубні, здійснювали церковні треби в цьому храмі. У метричній книзі згадуються: Павлоградський гусарський полк, запасний ескадрон Павлоградського гусарського полку,  6-й уланський Волинський полк, комісаріатське депо (провіант). Треби здійснювалися парафіяльними священиками і військовими. У Метричній книзі за 1917 р. читаємо запис про шлюб, скріплений військовим священиком: «Младший унтер-офицер 6-го уланского Волынского полка Гавриил Иоаннов Харламов --  гражданин поселка Грезного Соболевской волости Уральской области вторым браком. Гражданка села Ярославичи Дубенского уезда Волынской губернии Юлия Стефанова Старостюк первым браком. Священник Свято-Георгиевской церкви 6-го уланского Волынского полка Николай Янковский».
У фондах заповідника зберігається свідоцтво про шлюб за 1897 рік: «25 мая старший писарь 18-й конно-артиллерийской батареи, из крестьян с. Збаража Бердичевского уезда Киевской губернии, Тимофей Корнилович Трохимчук, православного исповедания, первым браком, 29 лет. Невеста, временно живущая в с. Здолбица Дубенского уезда, дочь отставного солдата Самарской губернии Бузулукского уезда с. Казанки Мария Сильвановна Монанникова, 21 года. Поручители по жениху: командир 18-й конно-артиллерийского батальона подполковник Николай Анреевич Марченко и зав. хазяйством  штабс-капитан Владимир Александров. Таинство призведено приходским протоиереем Метельским и диаконом Андреем Червинским». З огляду на те, що у с. Здовбиця церкви не було, обряд здійснювався у Свято-Георгіївській церкві в м. Дубні на Сурмичах, до якої було приписане це село.
Ще один факт вказує на те, що ця церква могла бути військовою: на церковному дворищі знаходяться п’ять могил російських солдат 1813 року. Обряд поховання здійснено під час бойових дій французько-російської кампанії.
В часи Першої Світової війни у Св.-Георгіївській церкві російські солдати приймали присягу для  перед початком бою. 







Діяльність о. Федора Шумовського з Мирогощі під час Першої Світової війни


Настоятель Св.-Михайлівської церкви о. Федір Шумовський на російсько-австрійському фронті поблизу Дубна. 1916 р.


Священик о. Федір Шумовський з с. Мирогоща, відправивши сім’ю в евакуацію, відмовився залишати свою парафію і родинне гніздо. Військова влада запросила його виконувати обов’язки прифронтового священика. Він безстрашно обходив передові окопи, служив польові богослужіння для тих, хто йшов в атаку, сповідав і причащав вояків.Було надзвичайно важко обходити повні болота і води окопи під постійним обстрілом з гвинтівок і кулеметів. Свої місіонерські заходи він здійснював увечері чи вночі, коли була менша небезпека і коли дорогу освітлювали ракети ворога. За це о.Федора нагородили Георгіївськими хрестами, орденами Св. Анни та Св. Володимира, які пізніше він з гордістю одягав на паради та під час Великодніх богослужінь.                                     
Одним із таких епізодів служіння Богу, ближньому і батьківщині була незабутня ніч у передових окопах, про яку згадував о. Федір. Він потрапив до окопів над Іквою під Дубном у той час, коли німці почали наступ. Його рясу було добре видно ворогові. Один із атакуючих направив багнет на священика, але тут його скосила куля. То був австрієць, син священика з-під Львова. Отець Федір поблагословив його, накрив рясою і підняв руку з хрестом. Так він стояв доти, поки повз нього не пронісся ескадрон донських козаків, кришачи шаблями ворога. Люди падали, як снопи, зі словами: Господи, помилуй!, різними мовами прощаючись із життям. Тут о.Федір помітив двох вояків з червоними хрестами на рукавах і покликав до себе. Він наказав негайно віднести пораненого до лазарету і сам його супроводжував.        
Фронт на Дубенщині стояв вісім місяців, і весь цей час о. Шумовський перебував у військах, виконуючи свої пастирські обов’язки.

Дубенські храми і Військо Польське 1921-1939 рр.

На час дислокації в м. Дубні 43-го піхотного полку байоннетів і 2-го дивізіону кінної артилерії всі внутрівійськові події – прийняття присяги, освячення прапора полку і т.п. – проводилися на території військового містечка з участю капелана. Державні свята – День Конституції 3Травня, річниці народження великих державних осіб, відкриття пам’ятників  і т.п. – проходили у римо-католицькому костелі Яна Непомуки і біля нього та безпосередньо на місці встановлення знаку.
Жителька м. Дубна Анастастія Георгіївна Рафальська розповідала про день відносної солідарності поляків з українцями, який  відмічався один раз на рік у Св.- Іллінському соборі. На Водохреща туди приводили  на богослужіння осіб 20 солдатів з військовим оркестром. Всю службу перед вівтарем стояло двоє офіцерів з оголеними шаблями. Після закінчення богослужіння процесія, військові та оркестр прямували на Кемпу (острів біля міста). Там на льоду вже було вирізано хрест. Під час освячення випускали голубів, а військові коло очеретів стріляли в повітря і кидали гранати. Оркестр грав «Коль славен наш Господь в Сионе», коли йшла процесія.
Траурні церемонії 43-го піхотного полку байоннетів біля костелу Яна Непомуки на смерть Ю.Пілсудського. 1935 р.

Присяга новобранців з участю капелана у 43-му піхотному полку байоннетів. 1932 р.





Джерела:


1.     Демин Э.В. О наследии Селенгинского пехотного полка. // www. Egregor.ru/ pravoslavie/history8.html
2.                                                                                                                                                                       Книга Метрическая Св.-Георгиевской церкви с 1805 – 1819 гг.// Архів Св.-Георгіївської церкви на Сурмичах.
3.     Любецька Н.. З історії 41-го Селенгінського піхотного полку та його перебування в Дубні. // Cторінки воєнної історії Волині. Науковий збірник. Випуск 30. – Луцьк, 2009. – С. 124-127.
4.     Парамонов А., Левченко А. История Чугуевского полка. – Харьков, 2008. – С.12.
5.     Пасюк І. Церкви Волинських полків. //Історія та сучасність православ’я на Волині. – Луцьк, 2012. – С. 43-46.
6.     Савчук П.О. Дубенський форт. – Рівне, 2001
7.     41-й пехотный Селенгинский полк. // Памятная книжка  Волынской губернии на 1914 год. – Житомир, 1913. – С. 408-409.
8.     Свідоцтво про одруження 1897 р. ДІКЗ кн. 6812, Д.3903.
9.     Спогади Рафальської А.Г. Кабінет історії ДІКЗ.
10.           Столетний юбилей 41-го Селенгинского пехотного полка. // Волынские Епархиальные ведомости, №1-2, 1897. – С. 185.
11.           Теодорович Н.И. с. Тростянец. // Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской Епархии. – Почаев, 1889. – С. 928.

12.           Фрагмент Метричної книги Св.Георгіївської церкви 1793-1797 рр. польською мовою. // Архів Св.-Георгіївської церкви на Сурмичах.
13.           Фрагмент Метричної книги 1917 р. Св.-Георгіївської церкви. // Архів Св.-Георгіївської церкви  на Сурмичах.