Блог Тамари Борисівни Дмитренко: Будинок інвалідів у Дубні в 1941-1944 роках.

Будинок інвалідів у Дубні в 1941-1944 роках.

Більшу частину матеріалу до цієї статті знайдено в особистому архіві колишнього директора Рівненського краєзнавчого музею Івана Дубовського, який передала в Заповідник його родина. Після війни Дубовський листувався з колишніми військовополоненими, а пізніше – мешканцями будинку інвалідів, зустрічався з ними особисто.Таким чином до нас потрапили оригінали листів, фотографії, списки та інші документи. Допомогли також і дубенські старожили, зокрема, тут використано спогади Анастасії Рафальської, записані в 1998 році.

В місті Дубні по вул. Шевченка в окупацію продовжував функціонувати будинок інвалідів, директором якого був М.І.Попов. Людей там залишалось небагато, але нова влада не дуже прагнула забезпечувати заклад потрібними медикаментами та відповідним спорядженням. І все ж, коли стало відомо про стан утримання військовополонених, Попов вирішив ризикнути і якось випросити в німців безнадійних, виснажених інвалідів. На перших порах німці розстрілювали військовополонених на місці. Так вони розстріляли 50 червоноармійців у с.Верба і Миколаївка, кілька дрібніших груп у Смизі і Судобичах. У дубенських таборах військовополонені помирали сотнями. За короткий строк з 3300 осіб поховали майже 2230. Якось на початку жовтня 1941 року містом поширилась чутка, що найближчим часом полонених, здатних працювати, будуть відправляти до Німеччини, а немічних – розстрілювати. До директора будинку інвалідів М.І.Попова прибігла старенька М.Ф. Ржецька і розповіла про підготовку німців до розправи над військовополоненими. Попов звернувся до голови управи, який, вислухавши прохання сприйняв це як чергове дивацтво “інвалідного директора”. Потім Попов довго просив коменданта табору, який побачив у ньому партизана, але погодився. Нарешті комендант дав Попову дозвіл забрати з табору особливо важких і безнадійних полонених. 22 жовтня 1941 року Попов з одним старим поляком перевезли на тачці 16 нещасних в будинок інвалідів. Там уже підготували кілька кімнат для шпиталю, але не було ні лікарів, ні ліків. В окремих пацієнтів спостерігались ознаки гангрени. Вночі таємно привели лікаря-єврея, який відразу ж провів кілька операцій. Важко повірити, що 16 бійців і командирів були прооперовані простим кухонним ножем на простому кухонному столі. У лікаря виявилася пляшечка йоду, який М.Ржецька розвела самогоном, і це був єдиний медичний “препарат”. Стан придатності вражав: у 10-ох не було однієї, а то і двох ніг; у двох не було кисті однієї руки; троє були сліпими, про одного дані відсутні. Незабаром у будинку інвалідів з’явилась своя медсестра. Нею була дружина військового Марія Кирилова. Лікар Ібераль утік, коли німці в нього на очах розстріляли лікаря Шехтера. Наступного дня його самого піймали біля Повчі і застрелили. 7 квітня 1942 року Попов дізнався, що німці готуються до ліквідації військовополонених, які знаходяться нібито на лікуванні в шпиталі, розташованому в колишньому кляшторі монастиря кармеліток. Йому вдалося випросити ще 46 поранених. Дві години вони повзли по вулиці Шевченка до будинку інвалідів, який знаходився за якихось 100 метрів від шпиталю. Чутки про те, що в будинку інвалідів знаходяться радянські військовополонені, розійшлися по навколишніх селах, і сюди стали приходити ті бійці, які, через поранення, залишились на окупованій території. Одного разу прийшов поранений під Козином заступник командира 193-го окремого розвідувального батальйону 124 стрілецької дивізії. Його було поранено розривною кулею в ліву ногу і в руку. В громадянську війну він, у складі 1-ї Кінної Армії Будьонного, воював під Дубном і добре знав місто. Незабаром тут склався дружній багатонаціональний колектив – росіяни, українці, узбеки, казахи, євреї, грузини, осетини, менгрели, білоруси, молдавани, вірмени, татари, чехи, поляки, італійці, угорці, греки, чуваші. Сержант 556-го мотопіхотного стрілецького полку Андрій Шиян був поранений під Варковичами. В бою йому відірвало праву ногу. Його привіз хтось невідомий у будинок інвалідів, де пораненого відразу оперували. Танкіст 40-го танкового полку Михайло Воронін брав участь у бою біля Озерян. Коли їх частина потрапила в оточення, 7-х бійців послали в розвідку. Біля села вони наштовхнулись на німців і зав’язали бій. Живим залишився один Воронін, якого селяни з хутора Ластівка забрали до себе і заховали в хліві, бо хата під час бою згоріла. Через три дні рана почала гноїтись, і селянин відвіз його в Дубно. Грузин Шота Джакія був поранений і взятий у полон під Новоград-Волинським. Потім його привезли в концтабір міста Рівного. Під час робіт по ремонту доріг він організував утечу і добрався до Дубна. 25 червня 1941 року в боях під Дубном був важко поранений в обидві ноги танкіст Іван Ільченко. Він лежав на полі бою, чекаючи кулі, але німці пішли, а його, непритомного, підібрав хтось із місцевих і завіз на Панталію в лікарню. Ризикуючи життям, селяни рятували бійців, почасти не називаючи себе. Шлях медсестри Марії Кирилової до будинку інвалідів теж був не простим: їй, дружині військового, було небезпечно потрапляти на очі окупантам. Спочатку вона з маленькою дитиною добралась до батьків у Новоград-Волинський, але й там залишатись було ризиковано. Коли повернулася в Дубно – виявилося, що квартири в неї вже немає і роботи теж. М.І. Попов допоміг і з роботою, і з квартирою. Спочатку голодувала, а потім стала харчуватися в будинку інвалідів. Директор домовився, що місцеві ковбасники будуть виписувати їм кістки. Правда, замість кісток, вони таємно отримували й м’ясо. Мешканці притулку поволі самі почали добувати харчі. Вони ходили в місто просити милостиню, а на Великдень ішли з кошиками на кладовища і приносили звідти їжу . Марія сама оперувала поранених, складаючи – кісточку до кісточки – кінцівки, знаходила навіть кулі, до яких німецьким лікарям у шпиталі не було ніякого діла. Вони там, скоріше для практики, ампутували пораненим ноги і руки, не турбуючись про лікування. Таким чином, у будинку інвалідів налічувалось 76 радянських військовополонених, які потрапили сюди в 1941-42 роках. Всі вони мали якусь роботу в притулку: майстрували, вирощували городину і т.п. Якось директор запросив чеха Пшибиша, і той навчив їх виготовляти з лози корзини, етажерки, столи, стільці тощо. Особливо це добре вдавалось Оганесу Авекімяну. Він майстерно розколював лозину на три частини і зістругував деревину доти, поки лозина не ставала подібною до гнучкої стрічки, з якої можна було плести вироби. Ця робота відволікала від важких думок і приносила користь притулку. Для заготовки лози А.Шиян організував бригаду. Це було небезпечно, але на заготовку завжди йшов хтось із тих, хто не мав руки чи ноги, щоб було видно, що це інвалід. Готові вироби фарбували М.Воронін і Цацхадзе. Кору з лози зістругували навіть сліпі. М.Попову та колишнім військовополоненим допомагав голова управи П.Косідло. З його допомогою 46 важкопоранених бійців потрапили в будинок інвалідів. Коли Іван Пивоваров хворів на тиф, Косідло передав через Марію Кирилову буханець хліба і кільце ковбаси, а це тоді становило велику розкіш. Він також дозволив заготовляти дрова в навколишніх лісах. Таким чином, з весни до осені, в лісі постійно жили і працювали ті, кому не варто було потрапляти німцям на очі. Косідло сам виробляв документи колишнім полоненим для втечі з Дубна. Кількох відправив напередодні відомого “медогляду”, який проводили час-від-часу есесівці. В 1942 році, на Великдень, він прийшов у будинок інвалідів, привітав усіх зі святом, закликав не втрачати сили волі і духу і побажав щасливого повернення додому. Колишні військовополонені дуже обурювались, коли після війни його оголосили ворогом народу і вислали на 10 років. /Окремі джерела подають, що Косідла розстріляли німці/. У будинок інвалідів іноді навідувались партизани, і Марія Кирилова допомагала їм медикаментами. Їй пропонували йти в партизани, але вона відмовлялась – у будинку інвалідів вона була єдиним медичним працівником. Пізніше, коли гестапо почало до неї пильніше приглядатись, вона була змушена залишити Дубно і своїх підопічних. Дійшла до Новоград-Волинська і влаштувалась у шпиталь, який просувався слідом за фронтом. Відомо, що вона вийшла заміж вдруге за колишнього полоненого Бориса Артуняна. Дехто з військовополонених шукав зв’язку з партизанами. У 1943 році кілька чоловік приєдналося до з’єднання Ковпака і продовжило бойовий шлях. Десятеро оженилися в Дубні і в навколишніх селах – Молодаві, Малих Садах, Погорільцях, Панталії, . Після війни про Дубенський будинок інвалідів писали в газетах “Известия” і “Красная звезда”, а директор М.І.Попов отримував сотні листів з Одещини, Чернівців, міст Кавказу, Середньої Азії. Йому писали колишні військовополонені, які вважали його своїм батьком і рятівником. Уряд нагородив М.І.Попова і М.Кирилову /Артунян/ іменними золотими годинниками за проявлену мужність і милосердя в роки німецько-фашистської окупації.