четвер, 27 серпня 2015 р.

Розстріли в’язнів Дубенської тюрми в ніч з 24 на 25 червня 1941 року.



Поспішний відступ Червоної Армії  на початку війни з Німеччиною мав трагічні наслідки для тисяч політичних в’язнів у тюрмах Західної України. Не в змозі вчасно їх евакуювати, протягом тижня, з 22 по 29 червня 1941 року, НКВС провів масове знищення вязнів без огляду на те, які звинувачення проти них висувалися. Масові вбивства відбулися в тюрмах Львова, Самбора, Ковеля, Острога, Дубна, Станіслава, де загинуло близько 10000 в’язнів, та Рівному і Луцьку, де загинуло ще 5000.                           Оскільки до цього часу існують різні думки і ствердження стосовно числа в’язнів, розстріляних у Дубенській тюрмі, вважаємо за потрібне процитувати всі доступні джерела, які хоч якось проливають світло на цю трагедію.                                                                                                                                         За даними тюремного управління НКВС СРСР, на 10 червня 1941 року в Дубенській тюрмі утримувалось 738 вязнів. З них під слідством НКДБ було 106 осіб, НКВС – 47, суду і прокуратури – 83. Засуджених – 502. У доповідній записці начальника тюремного управління НКВС УРСР від        12 червня 1941 року про евакуацію ув’язнених сказано, що “із тюрми міста Дубно вибуло 230 осіб, звільнено за побутовими статтями за дрібні порушення і засуджених за указами – 170 осіб, направлено в тюрму м.Ровно – 250 осіб, з яких 20 осіб хворих та інвалідів залишено”.               У 1991 році у видавництві “Відродження” м. Дрогобича вийшла брошура Злочини комуністичної Москви в Україні в літі 1941 року”. У розділі “Правда про масові вбивства українських вязнів опричниками НКВД влітку 1941 року” йдеться : “Вночі з 24 на 25 червня 1941 року НКВД у вязниці в Дубні на Волині вистріляло або по-звірськи закатувало 527 безборонних чоловіків і жінок, позаколювало кілька немовлят, що народились у вязниці. Безліч жителів Дубна , зворушених  до глибини душі, проходили кілька  днів підряд з одного поверху на другий, з однієї камери до другої, щоб між жахливо замордованими трупами знайти своїх найближчих”.                                                                                        Кореспондент газети, що був присутній при цих трагічеих відвідинах, писав: “У безконечній черзі йдуть мужчини, жінки і діти до дому жаху, що обіймає кілька десятків келій, розміщених на пятьох поверхах. Повітря важке… Мусимо притискати хустини до носа, щоб витримати в тій атмосфері жаху. З жахом помічаємо перші групи за виваженими дверима келії. Якийсь старець лежить з руками, схрещеними на скорченому тілі, його лице обезформлене серією куль із скоростріла. За ним стіна подірявлена кулями. Направо, в куті, молода ясноволоса людина дивиться на нас скляними очима. Перед його ногами лежить на животі у скривавленій сорочці український селянин. Йдемо з келії до келії, -- всюди мертві кличуть до неба про помсту. Мертві, які не були ніякими злочинцями, тільки любили свою українську батьківщину і ненавиділи більшовицький режим. На другому поверсі вязниці лежать тіла зґвалтованих матерів і доньок. На землі валяються відірвані від грудей немовлята з порозпорюваними животиками. Безперервно посувається ряд людей у жалобі повз жертви більшовицького терору. Жінки плачуть, кидаються на тіла їхніх найближчих. Глибоко зворушені, стаємо перед дверима келії: у півтемряві світяться дві свічки при голові та ногах чоловіка, що лежить зі стисненими кулаками, зі скляними очима у калюжі крові, побіля інших 11-ти трупів” .                                                          Про звірства НКВС у Дубні розповідав колишній в’язень Антін Ланків з Дубна: “25 червня мене забрали агенти НКВД ніби до армії. Разом з кількома іншими українцями його завезли до вязниці, забрали все своє, за винятком сорочки і замкнули в переповненій келії. Тієї самої ночі я почув постріли. Раптом двері відчинилися і ввійшло 4 мужчини, які стали стріляти із скоростріла і револьверів. Так робили душогуби в кожній келії, вистрілюючи в’язнів, з яких остали при житті тільки нечисленні і важкопоранені”/ /”Краківські вісті”, ч. 147, 9 липня 1941 року/.                                                                                                                                                        Матеріали про розстріли в Дубенській тюрмі, опубліковані в книзі Івана Біласа “Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953 рр.”:                “Наказом НКВС УРСР за № 00114 від 6 серпня 1940 року в Рівному було організовано додатково третю в’язницю: дві у Рівному – відповідно 72/247 та 48/185 та в Дубні – 109/572 /штат-ліміт/.                                                       23 червня 1941 року нач. тюремного управління НКВС УРСР капітан держбезпеки Філіппов направив командиру 13-ї дивізії НКВС полк. Завялову за №1 /77060 план евакуації вязнів. Пердбачалось, що з Західних областей України евакуювати в тилові області 23394 особи.                      Невдовзі з НКДБ УРСР прийшла телеграма від заступника Берії Чернишова, в якій зазначалось, що “… згідно з розпорядженням Берії, за списками, затвердженими прокурором, розстріляти всіх осіб, що скоїли розтрати у великих розмірах”.                                                                                                5 липня 1941 року нач. тюремного управління НКВС УРСР Філіппов направив на адресу наркома Сергієнка доповідну “Про евакуацію в’язниць з західних областей України”, що вЛуцьку розстріляно 2000 в’язнів, у Ковелі – 194, у Дубні – 260”.                                                                                                                                          
Документ.                                                            Начальнику тюремного управління НКВС УРСР капітану  держбезпеки тов. Філіппову
           
Доповідна записка.                                                                
22. 06. ц/р о 4.40 хв. тюрма №2 м. Дубна була обстріляна       з літаків противника, після чого була оголошена тривога всьому особовому складу тюрми по посиленню охорони, весь командний склад був переведений на казармове становище, про що Вам 22. 06. ц/р було надіслано спец донесення, а також УНКВС і ГО Ровенської області.                         До 24. 06. ц/р з боку ДВ і УНКВС з питання рішення з ув’язненими розпорядження ніякого не було, лише 24. 06. о 10 год. ранку по телефону ДВ повідомили, що для відправки вязнів по к/р будуть подані вагони. На цю дату чисельність вязнів по к/р засуджених і звинувачуваних нараховувалось 320 осіб. Вагони для відправки 24-го прибули о 17.00. У той час Дубно підлягло бомбардуванню і артилерійському обстрілу з боку противника, а також, за свідченням нач. гарнізону, що на м. Дубно з боку містечка Верба противник веде наступ у складі 127 танкеток.                             По прибутті вагонів я звернувся до нач. Рв НКВС і РВ НКДБ за допомогою повідправці вязнів на вокзал, останні допомогти відмовились, мотивуючи зайнятістю обороною міста, а власними силами відправити на вокзал вязнів яне міг, не було транспорту, а вести пішки неможливо, так як до вокзалу 5 км.                                                                                              З огляду на обставини, я звязався по телефону з заст.. нач УНКВС по Ровенській обл.. лейтенантом держбезпеки т. Климовим, який у той час знаходився в обком партії. Тов. Климов дав розпорядження по телефону – у звязку з неможливістю евакуації визначений контингент вязнів знищити, а решту – звільнити.                                                                                       Мною було зроблено наступне:                                                                           1. В’язні, засуджені на короткі терміни і за розпорядженням з тюрми звільнені, засуджені на більш тривалі строки і підозрювані за статтею УР були направлені в Рівне з частиною ком. складу і взводом охорони.                                                                                                                                      2. О 20.00 я приступив до виконання розпорядження заст. нач. УНКВС по знищенню вязнів по ст. к/р, так як противник уже зайняв станцію Дубно і продовжував наступати на місто /я знищити всіх вязнів, які підлягали розстрілу, не зміг, залишилось зачиненими в камерах близько 60-70 осіб.                                                                                                                                3. В 22.30 хв. з рештою особового складу довелось залишити тюрму і відправитись урівне, колектив тюрми евакуювався з м. Дубна пізніше всіх, так як РВ НКВС і РВ НКДБ і керівництво Дубна було евакуйовано і не довело про це до відома керівництво тюрми.                                                              25. 06. , під час руху колективу в м. Ровно, по дорозі зустрілись з РВ НКВС і РВ НКДБ і місцевим керівництвом, яке рухалося в Дубно для розвідки, до останніх приєдналось 10 осіб нашого складу, решта відправилась далі. Противник пропустив їх до Дубна, після чого закрив усі шляхи і взяв їх в оточення.                                                                                                   Спогади численних свідків – колишніх в’язнів, і жителів Дубна, дозволяють стверджувати, що число розстріляних у Дубенській тюрмі – 527 осіб – відповідає дійсності.                                                                                                        Друченко Петро Григорович, м. Дубно: Після того всього прийшов до нас німецький офіцер, звелів вийти, вишикуватись сорок чоловік, А для чого – не відомо. А вони видали нам білі медичні халати та повели кудись.                                                                                                                                                 Привели до тюрми, звеліли виносити розстріляних з камер на подвіря і складати рядами. Почали ми з самого нижнього приміщення. А там лежать побиті, посічені з кулеметів, одні на других, у кілька рядів. Ті, що внизу, не такі постріляні, але постікали кровю, або подушились під трупами. Коли б їх відразу почали виносити, то ща багато можна було б урятувати, а то за тих кілька днів, що минуло від розстрілу, всі вони повмирали.                                                                                                                                              Те, що там діялось, -- це було пекло! Лежали там здебільшого старші люди, але були й молоді, були й дівчата. Всього було чоловік триста тільки внизу, а ще були на поверхах по камерах, не знаю вже скільки. Ми їх виносили надвір, клали рядами обличчям догори. А тут уже рідня побитих понаїжджала, шукають своїх, пізнають. Що вже тут плачу, лементу! Хто знайшов своїх – забирають, везуть возами додому. Були там люди з близьких сіл, а були й з Демидівського району, з Берестечка, ще звідкись. Це було страхіття! Не забуду цього довіку”.            
            Стаття “Як це було, Вісник Дубенщини, від 12.12. 1990 р.                          Зі спогадів Нечипорук Тамари Степанівни, м. Дубно: “Стріляла низька єврейка і Винокур. Цивільні пішли до тюрми. Там було все закривавлене. Яма, куди повкидали забитих, була довжиною до 5 метрів. Та могила знаходилась поблизу огорожі оселі Бакунів”.                                                           Дубенчанка Іларія Левінська, якій у 1941 році було 9 років, разом з іншими прибігла до тюрми і бачиал сотні розстріляних, які лежали в крові в камерах. Там вона знайшла на підлозі однієї з камер фото невідомої дівчини, яке зберігаї й донині.                                                                                Людмила Прибитковська, жителька Дубна теж побувала в тому жахливому місці і  бачила величезну яму з трупами розстріляних          .                       Ангеліна Димо, яка мешкала недалеко від тюрми, ходила туди і бачила дві великі довгі ями з сотнями вбитих.                                                                 Житель с. Глинськ Здолбунівського району Тарас Завадський – один з тих, кому вдалося уникнути розстрілу. Він розповів, що розстрілювали з гвинтівок і кулеметів. Коли Завадський з іншими в’язнями почув постріли з кінця коридору, то вирішив вибити двері. Спочатку пробували вибити батареєю опалення грати, але не вдалося. Потім почали вибивати двері, але тільки зігнули замок. Коли енкаведисти підійшли до їхніх дверей і почали відчиняти, замок не піддався. В’язні стали обабіч дверей, щоб їх не дістали кулі. Тоді врятувалась уся камера – 40 осіб. Коли виважили двері і вийшли, то пабачили в сусідніх камерах повно трупів, які підпливали кров’ю. На паркеті було крові на кілька пальців…                                                                                        Істину про розстріли в Дубенській вязниці в ніч з 24 на 25 червня 1941 року встановлювала спеціальна комісія, створена в 1990-х роках. На основі вивчених документів, допитів свідків зроблено висновок, що кількість розстріляних була значно меншою від числа 527.                                         Унікальний рукопис статті про розстріли в Дубенській тюрмі для інституту Волині в Канаді, за авторством Арсена Шумовського /Канада/, віднайдено його сином, Теодором, у сімейному архіві. Рукопис підписано псевдонімом Миролюб, що вказує на надзвичайну обережність автора. Крім основної теми, автор торкається ще кількох аспектів, які вказують на прояви національної свідомості українців у міжвоєнний період проти існуючого ладу: “Це було перед самим нападом німців на СРСР. Про близький конфлікт знали, властиво, всі – і військові, і населення, але ніхто не сподівався такого раптового нападу.                                                                     Влада ще не була готова до евакуації і взагалі ліквідації всього того, що становило б вартість для ворога. Не вивезли багато майна, не настарчили достатньо війська для першого відпору, а головне – так і не впорались ще з тими рідними братами, яких так недавно визволялиі “возз’єднали”. “Університетами” для непокірних, зазвичай , служили вязниці, а тому, що Дубенська, ще царська тюрма, була замала, з напівспаленого австрійцями млина на Сурмичах зробили пятиповерхову вязницю.                                                                                                                 Хто там був увязнений? Переважно молодь, і то сільська молодь. Годі дивуватися, що високо гнаціонально свідома і розвинута молодь стала обєктом вияву люті окупанта в цих фатальних днях. Більшовики добре знали, що          яничарів у селах вони для себе не знайдуть, а тому масово, без розбору, арештовували. Були там і законспіровані групи, яким не пощастило сховатися в лісах, але була і маса нейтральної, пасивної поки що молоді, “злочином” якої могло бути те, що вона лизала чобіт свого гнобителя           , а була до нього вороже налаштована.                                               Пізніші події на Волині вказують на те, що цей край виявив надзвичайний зріст національної свідомості і, коли ми маємо легенду про УПА, то джерела тієї легенди слід шукати на Волині…                                           У фатальні червневі дні 1941 року Волинь здригнулася від лютої розправи над беззахисним населенням. Те, що діялось у Дубні, не було чимось відокремленим – всі в’язниці були повні “контрреволюціонерів” та “націоналістів”.                                                                                                                        З Мирогощі було заарештовано приблизно 16 осіб – все молодь, між ними одна дівчина. Що робити з вязницею? Перестріляти! Нехай на сотню невиних згине хоч один ворог народу – і то гаразд. Часу мало. Військо греблею все тікає і тікає. Впродовж пару тих страшних ночей лише у вязниці тихо, як у могилі. Декого вже встигли допитати та по-радянськи тортурувати.                                                                                                                Так загинула бідна дівчина Зоя /Харчун/, якій було відрізано груди та в жахливий спосіб поколото усе тіло. Така ж доля зустріла і кількох хлопців. А решта? Решта дочекалась своєї останньої ночі. Передмістя Сурмичі усе не спало. Люди збиралися та дослухалися. Немало було і рідних, які з надією чатували біля в’язниці.                                                                                   Невеликі групи озброєних юнаків з сусідніх сіл, які вціліли від арештів та дістали зброю, засіли в очеретах поблизу в’язниці і чекали лишень слушної миті. Але він настав ще не скоро – сильною була охорона вязниці та й військо усюди.                                                                                           Близько півночі почулися   спочатку рідкі, потім усе частіші постріли. Під ранок вже можна було чітко розпізнати і тарахкання автоматів. Всім стало ясно, що в’язнів розстрілюють. Нарешті остання сторожа почала тікати у хвості відступаючого війська. Проте не всі втекли, кілька катів так і полягли під кулями наших повстанців. Юнаки вдерлися до вязниці. Долівки по всіх коридорах залиті кровю, з кожної камери долинають зойки поранених та конаючих, благання порятунку. Доля схотіла так, аби кати помилилися одним поверхом, чи, може, часу забракло, і там усі вціліли. Але решта уся була перебита та покалічена: кати перебігали від камери, вставляли зброю у віконце і пускали кілька черг по вязнях, доки кров не почала стікати річкою з-під дверей.                           Прибулі повстанці і довколишні люди взялися розбивати та вивалювати залізні двері, що зайняло немало часу. Поволі вдалося врятувати кілька десятків живих вязнів, яким було надано першу поміч. Тоді у в’язниці загинуло 13 хлопців і дівчина Зоя, яких і поховали поруч у Мирогощі.                                                                                                                                    Коли на початку 1990-х  років для остаточного висновку про кількість розстріляних у Дубенській вязниці фактів було недостатньо, то тепер, завдяки польським дослідникам Анджею Меляку і Яну Баньбору, які віднайшли в архівах  міністерства пропаганди рейху відділу “Схід” фотодокументи про злочини НКВС, можна стверджувати: число розстріляних – понад 500.                                                                                                       На одній з фотографій чітко видно, що на вязичному дворі викопано два довжелезні рови, як і засвідчувала очевидець Ангеліна Димо з Дубна. Газета “Краківські вісті” за 1941 рік теж подавала число 527. Задокументовували, з певною метою, злочини НКВС у Дубні та інших  містах , спеціально створені німецькі оперативні групи, т.зв. “Ейнзатцгрупен”, які рухалися слідом за передовими військами вермахту на початку війни, призначені для поліційно-забезпечувальних дій.                Отже, Дубенську вязницю совєти використовували як збірний пункт для засуджених на багаторічну примусову працю з подальшим наміром депортації до Сибіру. Тут утримували тільки політичних вязнів, за винятком кількох десятків, засуджених за порушення порядку: запізнення на роботу, невчасна сплата податків.                                                                       Мур, який оточував тюрму, сягав 4,5 м висоти. Всі великі вікна було загратовано, шибки – забілено. Крім водопроводу, там нічого більше нге було в достатку для виживання увязнених. Щоранку видавали півлітра якоїсь засолодженої рідини, яку мали сприймати як чорну солодку каву. Засуджені отримували по 700 г хліба, а затримані – по 600 г. На обід і вечерю подавали рідку кашу. Якщо не було каші, вязням видавали гнилу рибу чи непридатні до споживання кухонні відходи. Не було єдиного вязничного одягу, лише визначені до вивозу в Сибір отримували однакові пояски з номерами. До туалету виводили раз на день, а на решту часу в камері ставили відро. Не було матраців чи сінників, і в’язні були змушені спати на голій підлозі, кутаючись у власний одяг. У жіночому відділі санітарна опіка була ще гіршою – ні шматин, ні паперу. Серед арештованих були також вагітні жінки. Вони отримували подібний до інших раціон, спали на підлозі і щоденно виходили на 7-10 хв. на прогулянку. За 9-10 днів до пологів їх проводили у шпитальний відділ для огляду. Через 14 днів після пологів матерів з немовлятами відправляли назад до камер. Вязничний раціон на новонароджених  не поширювався, і їх існування залежало від материнського молока. Матерів пізніше відправляли до Сибіру, а дітей, в разі переповнення транспорту, передавали в сиротинці.                                                                                          На початку 1940 року Дубно стало відомим завдяки методам швидкого вибивання зізнань від арештованих. Власне вязниця займала підземелля і три поверхи. У підземеллях знаходилось кілька камер, заповнених водою. У кожній з таких водяних камер стояв стілець. Зазвичай рівень води був таким, що вязневі, який стояв на стільці, вода сягала кісточок. Залежно від потреб, рівень води можна було піднімати до бажаної висоти. Згідно свідчень уцілілих арештантів, термін перебування у подібній камері тривав 7-10 днів. Допитуваний був готовий зізнатися ще на першій стадії заповнення камери водою, чи втопився б, чи захворів би тяжкою психічною хворобою. Жінки також піддавалися таким тортурам.                                                                                                Вязниця знаходилась під наглядом НКВС та НКДБ, керівний склад яких фактично розпоряджався у цьому закладі. Начальником райвідділу НКДБ був Я. Винокур, райвідділу НКВС – Черевко, політчастини РВ НКВС – Челноков. Особистою секретаркою і повноправним помічником Винокура у тюрмі була Бронштейн, начальником бюро адміністрації установи була Гейфлер.                                                                                                              Крім кількох одиночних камер-темниць, які були такими просторими, що арештант мій у ній лягти, у вязниці переважали загальні камери, в яких перебувало по 30-40 засуджених. Як правило, в установі утримувано близько 1500 арештованих, з яких біля 250 жінок і біля 50 дітей, віком від 12 до 15 років /хлопців та дівчат/. Напередодні приходу німецьких військ у Дубно, тут знаходилось близько 600 арештованих, оскільки перед тим до Сибіру відправили три великі залізничні ешелони.                                                                                                                         Вищеозначеною групою ”Ейнзатцгрупен”, зі служби Гіммлера по “гарячих” слідах опитано трьох осіб із чотирьох врятованих від знищення. Ними виявилися важкопоранені, яких знайшли німецькі солдати і відправили до військових шпиталів у Дубні. Згідно свідчень цих осіб, у ніч з 24 на 25 червня 1941 року енкаведистами знищено близько 550 вязнів, з-поміж яких близько 100 жінок.                                                     Свідчення брали у Тотара Чирви, пастора євангелістсько-українського костелу в Кустині біля Рівного, Валентини Лєпешкевич, жительки Рівного, Петра Моросюка з Радивилова. /Свідчення пастора Чирви повністю співпали зі свідченнями Моросюка/. Четвертою врятованою була 23-річна Первонія Піндв’юк з Ярославич, якій ампутували руку, а через фізичне і нервове виснаження після пережитого в Дубенській в’язниці, вона не була здатна давати свідчення.  
                                      Свідчення пастора Чирви.                                               Чирва – батько трьох дітей, член ОУН. Заарештований у вересні 1940 року з приводу приналежності до ОУН, зраджений колегою, який одночасно перебував на службі в НКВС. У в’язниці Рівного Чирву піддавали нелюдським тортурам            , били гумовою палицею. Процес над ним відбувся 27 березня 1941 року в Рівному, де його засуджено до восьми років примусових робіт у Сибіру, пяти років позбавлення прав з конфіскацією майна.                                                                                                                        У червні Чирву мали етапу вати до Сибіру і через те перевели до Дубна. 21 червня 1941 року він перебував на станції Дубно, готовий до посадки в ешелон, раптом усіх знову повернули до тюрми. Опинився він у камері на найвищому поверсі разом з 30-ма політичними вязнями-українцями, заарештованими за контрреволюційні наміри.                                               Увечері 24 червня, відразу після вечері, засудженим наказали спати, але лягати не так, як завжди, під бічними стінами, а біля вікна, навпроти дверей. Вже через півгодини у віконце в дверях камери, через яке зазвичай подавали їжу, просунулось дуло автомата і пролунало кілька пострілів. Смертники, які знаходились попід стінами обабіч дверей, впали на підлогу і стали недосяжними для автоматника. Згодом відчинились двері, і з’явився Винокур з автоматом і дві жінки з револьверами, які відкрили вогонь по лежачих на підлозі.
            Чирві пощастило, що одразу після поранення в ногу, він упав у куток і його накрили тіла застрелених. Енкаведисти зробили ще кілька пострілів навмання і залишили камеру, замкнувши двері. Четверо живих вибралися з-під тіл, перевязали рани смужками тканини, відірваної від сорочок, і прочекали всю ніч. Однак, наступного ранку стрілянина розпочалася знову, і четвірка була змушена заховатися серед тіл. Знову зявилися дві жінки і вистрілили кілька разів у купу мертвих тіл. Коли за ними зачинилися двері, четвірка з останніх сил зірвала батарею опалення і вибила нею двері. У такий спосіб вони вибили ще кілька дверей інших камер, щоб урятувати можливих живих. Потім утікачі здолали тюремний мур і розбіглися в різні боки.                                                              Чирву, остаточно знесиленого знайшли німецькі солдати 26 червня, на краю житнього поля, і доправили до шпиталю.

                        Свідчення Валентини Лєпешкевич.                                              Українка Валентина Лєпешкевич вийшла заміж за поляка, директора книгарні в Рівному. Заарештована 23 серпня 1940 року НКВС, разом з чоловіком, оскільки в їх помешкання знайшли зброю, яку, згідно їх цілком правдивих зізнань, хотіли використати проти совєтів, вбачаючи в тому єдину можливість порятунку від радянського пекла. На початку 1941 року її чоловіка депортували в Сибір, і вона втратила будь-яку надію побачити ще його колись живим. Проти неї самої слідство ще не проводилось, і вона булла задоволена, що не потрапила до рук слідчих, бо від співкамерниць знала, що під час слідства комісари чи слідчі гвалтують жінок.                                                                                                                   У камері ,разом з Валентиною, сиділо ще вісім жінок. Увечері 24 червня вони почули постріли і крики, що наближалися. Передчуття близької загибелі підтвердилося, коли двері камери відчинились і вскочило кілька енкаведистів, озброєних автоматами і карабінами, які відразу відкрили вогонь по наляканих жінках, скупчених у кутку камери. Лєпешкевич першою отримала кулі в ногу і впала. На неї впала решта жінок. Стрілянина припинилась, і двері камери замкнулись. Лєпешкевич отямилаь і погукала інших. Вибралися ще дві жінки. Одна з них, 19-річна, отримала незначне поранення, а пані Піндвюк вже була не в собі. Наступного ранку знов з’явились двоє енкаведистів з карабінами і насадженими на них багнетами. Легкопораненій один увігнав багнет прямо в серце і потім не зміг його витягнути. Другий увіткнув багнет пані Піндвюк у плече і в ногу. Раптом почувся гуркіт з сусідньої, чоловічої, камери. Там вибивали двері. Через поспіх убивць, Лєпешкевич отримала лише дві легких рани шиї. Двері камери залишились відчиненими, але обидві жінки не мали сил підвестися. Ще півтори доби вони перебували там поруч з мертвими, остаточно ослаблені через втрату крові. Німецький санітар допровадив їх до шпиталю, який знаходився в колишньому монастирі кармеліток.                                                                                        Валентина Лєпешкевич, яка свідомо неодноразово змінювала прізвище /Медвецька, Крещенко/, нині живе у США. Рукопис її спогадів ми отримали ще в 1995 році, коли директор Заповідника в Дубні Петро Смолін їздив до США на запрошення Юрія Шумовського. Тоді п. Христина Певна, працівник Українського музею УВАН у Нью-Йорку, передала йому рукопис. Відтоді ми листуємося з пані Валентиною, хоч вона вже осліпла, і за неї пише листи жінка на ім’я Марія. В останньому листі вона надіслала нам фото пані Валентини молодих років і в зрілому віці, оригінали документів 1944-45 років, вирізки з американських газет зі статтями про неї. Вже рік з Денвера немає звісток… Долю смертниці Дубенської тюрми Валентини Крещенко можна прослідкувати ще й за книжкою Великдень у вязниці, випущеною дубенською Просвітоюв 1997 році.
                                                                                                                                                        

                       

Немає коментарів:

Дописати коментар